Село Собич на півночі Сумщини живе своїм тихим, але впертим життям. Війна тут близько — поруч кордон з рф, повітряні тривоги стали звичними, проте люди не здаються. Серед них — Наталія. Вона разом з чоловіком виховує чотирьох дітей, дбає про господарство і попри всі труднощі війни знаходить сили рухатися вперед. Завдяки проєкту від Норвезької ради у справах біженців (NRC) в Україні, що реалізовує громадська організація "Асоціація демократичного розвитку" родина Наталії змогла зміцнити своє господарство: придбати зерно, млин, автоклав і птицю. Ця підтримка стала не просто матеріальною допомогою — вона повернула віру в стабільність і можливість планувати життя, навіть коли навколо триває війна.

Мене звуть Наталія. Проживаємо ми з родиною на Сумщині, у селі Собич. Працюю, маю своє господарство, виховую дітей. Ми багатодітна родина — у мене четверо дітей: найстаршій 22 роки, найменшому — майже рік. Намагаємось робити щось для себе, допомагати хлопцям, живемо як звичайні люди.

Про можливість узяти участь у програмі дізналася через Facebook — у нашій місцевій групі виклали повідомлення. Я подумала: дай спробую, заповнила анкету — і все. Раніше участі в подібних проєктах не брала, тому й не знала чого очікувати.

Коли дізналася, що отримаємо допомогу, спершу навіть не знала, на що саме її витратити. А потім, коли отримали суму, стало зрозуміло: її потрібно використати з розумом, бо насправді вона не така вже й велика. 

Найперше вирішили придбати зерно для птиці, бо її в нас багато і треба годувати, щоб виросла, щоб було м’ясо. Це була перша й основна потреба. Потім вирішили, що потрібен власний млин ручний, щоб була мука. Іще купили автоклав, щоб м’ясо можна було не лише одразу готувати, а й консервувати на потім.

Загалом за ці кошти придбали дві тонни зерна, ручний млин, автоклав і курей — частину для розведення, частину на м’ясо. 

Птиця в нас була й раніше, але з часом зійшла нанівець. А зараз знову розвели індокачок — старіші вже вивели каченят, приблизно десяток, а молодих, мабуть, десятків сім. Після п’ятого десятку вже й не рахую.

Качками займаюся з того моменту, як повернулася додому з Київщини — це було дев’ять із половиною років тому. Мені хотілося мати качок, і так ми займаємося цим із року в рік. Виводяться вони по-різному — одні раніше, інші пізніше, але завжди є свої.

Землі обробляємо чимало — свої 19 соток, ще взяли на обробіток майже 20 соток у сусідів. Роботи вистачає. Закуплене зерно дає можливість думати наперед: наприклад, зараз маємо молоденьку теличку, яка через два роки буде ще однією дорослою коровою. Щоб теличка виросла міцною й молочною, потрібна мука, якої раніше бракувало. Тепер придбали млин, щоб муку молоти, і вигодувати теличку. Бо якщо є молоко — ніхто не голодний.

Допомагають мені діти. Старшому сину майже 15 років, середньому 9. Вони можуть і за меншим доглянути, і по господарству допомогти. Комбінуємо, заміняємо одне одного — інакше ніяк, таке життя. Середній син ходить до школи на другу зміну, а старший навчається у змішаному форматі: три дні у школі, два — дистанційно.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми, як і всі, були застигнуті зненацька. Це була зима, і з кормами тоді проблем не було, бо ми завжди робимо запаси ще з літа. Зараз стало важче — зерно дороге, а в нас немає своїх паїв, тому завжди доводиться купувати. Цього року завдяки цьому проєкту ми змогли запасти зерна достатньо. Війна є війна — складно, але намагаємось триматися.

Переїжджати нікуди не плануємо. Тут наш дім, свої люди, діти. У мене маленька дитина — куди їхати? Та й, по суті, ніде ніхто нас не чекає, тому залишимось удома.

Восени хочемо посадити більше часнику — маємо свій, але будемо розширювати посадки, щоб вистачило й на продаж. Хотілося б також купити добрива для землі, бо перегній не завжди є. Маємо трохи своєї техніки, але не все необхідне. Тож допомога, яку ми отримали, була дуже доречною, і ми щиро вдячні.

Отак і живемо — працюємо, ростимо дітей, тримаємо господарство, сподіваємось на краще.

Села на півночі Шосткинського району Сумщини, як і Собич, знаходяться у зоні підвищеного ризику. Безпекова ситуація тут вкрай напружена: щоденні обстріли з використанням мінометів, артилерії, керованих авіаційних бомб (КАБів) та дронів стали жахливою реальністю для громади та жителів.

У цих складних умовах такі програми допомоги, як проєкт від Норвезької ради у справах біженців (NRC) в Україні, що реалізовує громадська організація "Асоціація демократичного розвитку", набувають особливої важливості. Надання цільової підтримки ― це інструмент, який дозволяє місцевим жителям тримати господарство, забезпечувати продовольчу безпеку та продовжувати життя на своїй землі.

Усвідомлене рішення людей залишатися і боротися за свою громаду демонструє: в умовах, коли ворог намагається знищити нормальне життя, зовнішня підтримка стає критично важливою опорою. Вона дає змогу місцевим жителям власними силами забезпечити себе.