У мене рік дуже поганий був, тому що померла мама 15 грудня 2021 року. Маму похоронили 16-го і 16-го ночі я чоловіка повезла в лікарню. Із 16-го числа не жила, существувала. Похоронити такого чоловіка як у мене, кріпко тяжко.

Через дві неділі після мами мужа не стало, а через 40 днів почалася війна. Одно тільки боялася, що якби хоч не зійти з ума. В нас один син. Тож якби не син, так стоїть лі для кого жити?

Я вийшла на вулицю і питаю: "А що воно гупає?" А сусід каже: "Так а ти що не чула, що війна почалась?" "Да ти що?", ‒ відповідаю. Я не могла повірити, що воно таке може трапитись. Ніколи б не повірила.

Тут я весь час на такому стресі. А тут ще, щоб у хату не заходити, так оце за граблі і на город. Гребусь там, щось вигрібаю, все наводила порядок. А сусід приходить і каже: "Да на що ти там гребеш? Може, нас тут і живих не буде, а ти гребеш?" Я кажу: "Для успокоєння душі".

Бачу уже танки через городи йдуть. Боже, боже! Тут оглядаюсь, вони вже по вулиці йдуть. І значить не на цю калітку, а на ту де у нас скотний двор завертають, але все ж закрито. Вони вже лізуть як жуки колорадські, вже лізуть. Я кажу: "Слухайте, ребята, у нас взагалі-то ходять у калітку, але ніяк не лізуть через".

Він зрозумів, каже: "Вибачте". Але коли вони зайшли в будинок біля нас і там знайшли, що вся сім’я служить в Національної гвардії України і ми однофамільці, ‒ як вони нас істязали.

Син показує паспорт. Значить, він (окупант) глядить і каже: "Ну це ти, а ось це другий хто?" Руслан каже: "Що ти бачиш, кого ти бачиш?" "Ну ось це хто?", ‒ тикає пальцем в перше фото в паспорті на малого Руслана. "Хто може у мене в паспорті бути?, ‒ питає син. ‒ Може, я у паспорті?" "Так ось це ти, ‒ показує на друге фото. ‒ А ось це хто?", ‒ знов тикає на перше. Ну що йому скажеш?

Ми перед похоронами спеціально зарізали порося, щоб уже ж похорони відбути. І м’яса, і сала вистачало. Русік каже: «Мама, вони ж усе позабирають. Не буде нічого. Давай будемо закапувати». У мене хазяїн тримав пасіку, меду було багато. А вина скільки було! Ну вони позабирали майже все вино. "Так ми боїмося, щоб ви нас не потравили", ‒ кажуть якось окупанти. "Ааааа, ‒ кажу, ‒ як вина забрати 85 літрів не боялися?"

Я в такому стані була, що нічого не боялась. Вони на Русіка кажуть: "Скажи їй, пускай вона не дєрзить. Старуха, почєму немає води?" Ну от як сказати чоловіку? Дивлюся на нього такими глазами і думаю чи в нього клепки не вистачає, чи тупий? "Так світла ж немає", ‒ кажу. "Я останній раз питаю, почєму немає води?", ‒ знов до мене. Так він цим прикладом як вжарить по цій столішниці біля мийки, вона розлетілася повністю. Ну ви розумієте, тут вже мене тіпануло: "Слухай, якщо б у тебе не було цієї пухкалки на пузі, так я б тебе отак за колтечок взяла і тебе б вистачило тільки на 2 хвилини, не більше".

Він: "Я тебе зараз приговорю". "Ти думаєш, ‒ кажу, ‒ налякав мене? Ще не народився той чоловік, який мене налякав".

― А свіже м’ясо є?, ‒ питає тувінець.

― Ти ж розумний, чого ж ти не запитаєш, а чому аптечка з людськими лікарствами знаходиться з аптечкою животних.

― А мені все одно, ‒ каже.

― Ну коли тобі все одно треба м’ясо, будь ласка: 19 курів, 20 пітухів, 6 селезенів. Беріть, їжте.

― Так а чому ви не їдете?

― Ми голодуємо, їсти не будемо., ‒ говорю йому. ‒ Ти бачив моїх курів?

― Бачив.

― Тебе нічого не насторожило?

― Це що у вас, якісь маленькі страуси ростуть? Я вперше бачу, щоб шеї красні, спини ось тут красні, задніці красні. А чому? І от такі великі.

― Ви розумієте, у них це саме заболівання, ‒ думаю, що пропали мої кури, поїдять падлюки. ‒ Інфекційне заболівання.

― Так а чому вони красні?

― Бо в них температура. Ось тому у мене своя аптечка для животних.

― А як називається заболівання?

Думаю: "Боже, що ж брехати? Скажи, що грип, не повірять. Що ж сказати?".

― Так а чому вони такі от здорові?, ‒ знов питає.

― Тому що в них розрушається мишечна система.

―.Ааа, ‒ так протяжна каже. ‒ А що за заболівання?

― Лептоспіроз. Яйце інфекційне, м’ясо інфекційне, що вам ще треба? Ну беріть, ‒ я кажу, ‒ їжте.

Син каже: "Мама, а де ти таке почула?" Я йому: "Ти знаєш, що на голову прийшло, те й сказала". Так птицю не чіпали більше.

Дивлюся у кінці городу щось біліє. Думаю, піду побачу. Приходжу туди, а у мусорному ведрі моя мультиварка. Не повірте, шнур на ось такі мілкі кусочки порізали, а саму чашу розстріляли.

Як тільки собака чула, що вже свістить, бігом в погреб! За ними бігом всі бігли. А я ж тут на крільці сяду на диванчику на тому і сіжу. Син кричить: "Мама, біжи в погреб". Я говорю: "Синок, не побігу, я вже з нього не можу вилізти". Во-перше, в мене так в калінах жидкості відкачували, а потім в цій сирості посиділа, отакі каліни поставали. Який забігай, я їлі залажу туди. Затолкає мене все ж у погреб. Сиділа в погребі. Знаєте, нас сиділо чотири людини і дві собаки. Ми ще одного бездомного приютили.

Пледи і одіяло взяли. В мішки понабирали сіно. У мене картошка в сітках, то отак розложили, наверх мішки із сіном положили, а потім каремати поклали.

Я взяла згадувати своє дитинство. Коли ми були маленькими, нам мама завжди картопляну бабку робила. Думаю, подожди, дай і я зроблю. Русик: "Мама, а чого ти треш?" "Я, ‒ говорю, ‒ синок, тру картоплю». "А що це буде?", ‒ питає. "Ну подивимося, що буде", ‒ кажу. Я зробила цю бабку в корзиночці, у духовку поставила. Дістала, вона гаряча, порізала на кусочки, сидимо їдимо. Руслан каже: "Мама, я такого блюда в житті не їв яке воно смачне". Звісно свіже сало, туди лука багато. "А чого ти у мирні часи не готувала?", ‒ питає. "Я, ‒ кажу, ‒ синок, якби я тобі у мирний час приготувала, так ти б сказав, що мама чокнулася, такого не хочу їсти". Так от він зараз якось до мене приїжджав і каже: "Мама, зроби мені ще картопляну таку бабку". Я зробила, а він: "Мама, зараз вона не така смачна і правда".

Посилання на історію